Найцікавіше про Чернівці

Запрошуємо Вас відвідати оглядову пішохідну екскурсію в Чернівцях, прогулятися скверами та площами "Малого Відня", долучитися до культурної спадщини з його архітектурними шедеврами епохи Габсбургів, познайомитися з національним надбанням етнічних груп, що тут живуть.

1. Резиденція православних митрополитів Буковини та Далмації – Всесвітня культурна спадщина ЮНЕСКО. Була збудована на місці старого єпископського будинку в 1864-1882 гг. Нині тут розмістились центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Цей унікальний архітектурний ансамбль з'явився у світ завдяки зусиллям єпископа Євгена Гакмана. У 1863 р. він досяг від австрійського цісаря дозволу на спорудження нової просторої резиденції, гідної столиці Буковини. Наступного року, одразу після освячення Кафедрального собору Святого Духа, владика Гакман уже заклав наріжний камінь у фундамент майбутньої резиденції.

Проект архітектурного ансамблю виконав відомий чеський вчений, архітектор, академік Йосеф Главка. Він спроектував нетрадиційний комплекс споруд в дусі еклектики з величезним переважанням елементів візантійського і романського стилів. Цей проект неодноразово займав призові місця на відомих конкурсах архітекторів і був зокрема відзначений на Всесвітній виставці в Парижі. Композиція ансамблю досить складна, але при цьому наголошується на чіткості планування. Вона складається з трьох монументальних споруд-корпусів: головної духовної семінарії разом з церквою Трьох Святителів, пресвітерію.

2. Музично-драматичний театр є однією з найвідоміших пам'яток архітектури міста, яке прикрашає Театральну площу вже понад сто років. Чернівецький театр – творіння знаменитої віденської фірми Фельнера та Гельмера, відомої в Європі спорудою 43 театрів, серед яких Одеська опера. Він був побудований за якихось два роки і за красою не поступався найкращим театрам Європи. Перший камінь у фундамент було закладено 1 серпня 1904 р., а вже 3 жовтня 1905 р. відбулося урочисте відкриття.

Театр побудований у стилі віденської сецесії з величезним переважанням елементів стилю ренесанс. Фасад будівлі прикрашає арочний портал із двома парами колон з боків та скульптурною композицією з Аполлоном із лютнею в оточенні персонажів античних драм. Над вікнами фасаду в обрамленні муз встановлені барельєфні медальйони Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера. У тимпанах над вікнами бічних стін розміщено мармурові бюсти видатних діячів світової культури. Декор інтер'єру виконаний у стилі бароко з поєднанням білих та золотих тонів, що надає йому елегантності. Фойє та зал для глядачів пишно прикрашені різьбленням та необарокковими скульптурами. Колись перед театром стояв пам'ятник Шиллеру, сьогодні на цьому місці сидить бронзова Ольга Кобилянська, ім'я якої носить тепер театр.

3. Вірменська церква. У середині ХІХ ст. у чернівецьких вірмен-католиків дозріла потреба мати свій храм. Для його проектування було запрошено чеського архітектора Йосефа Главка, який тоді працював над Резиденцією Буковинських митрополитів. Будівництво церкви почалося 1869 р. в історичному вірменському кварталі, а 9 жовтня 1875 р. творіння геніального Главки було урочисто освячено на честь Святих Апостолів Петра та Павла.

В архітектурній композиції Вірменської церкви Йозеф Главка оригінально поєднав елементи романського, візантійського та готичного стилів, характерні для середньовічних буковинських монастирів, із традиціями вірменської культової архітектури. Завдяки чудовій акустиці храм із самого початку використовували як концертний зал: тут влаштовували вечори церковного співу та музики, звучав орган. Сьогодні у колишній церкві знаходиться органна зала Чернівецької обласної філармонії.

4. Міська ратуша підноситься на Центральній площі Чернівців із середини XIX ст. Розмови про її будівництво велися з 1825 року і лише 19 квітня 1843 р. у присутності шановних гостей зі столиці було закладено перший камінь у фундамент майбутнього магістрату. Будівельні роботи вели під керівництвом окружного інженера Адольфа Марина та наглядом камерального архітектора Андреаса Микулича. За 4 роки у центрі Чернівців з'явилася споруда у стилі пізнього класицизму з високою вежею та внутрішнім двориком. За старою європейською традицією ратуша поєднує два об'єми: великий горизонтальний об'єм самої будівлі з акцентованим на тлі фасаду ризалітом, який завершується рельєфним щитом із гербом міста; і вертикальний об'єм у вигляді 50-метрової двоярусної вежі з балконом та годинником. Цими годинами магістрат довгі роки звіряв час із Віднем, аж поки Чернівці не отримали самоврядування.

З балкона, що з усіх боків оточує вежу, добре видно старе місто. Звичайно, балкон на той час не служив майданчиком для огляду околиць, а мав абсолютно практичне призначення: був місцем пожежної дозору. Сьогодні з балкону вежі щодня, рівно о 12-й, на всі чотири сторони міста звучить мелодія «Марічки», яку грає трубач у буковинському народному костюмі.

5. Художній музей. Протягом 1900-1901 рр. поряд із ратушею на Центральній площі Чернівців з'явилася імпозантна триповерхова будова тодішньої дирекції Буковинської ощадної каси. Він був побудований за проектом талановитого учня Отто Вагнера – віденського архітектора Губерта Гесснера. Будівля художнього музею справедливо вважається класичним зразком віденської сецесії, однією з найвишуканіших пам'яток модерну у Центрально-Східній Європі. Воно має чіткі симетрії фасаду, на тлі якого трохи виступає центральний ризаліт, що увінчується аттиком із двома скульптурами по краях. Серед декору фасаду виділяється майолікове панно, яке прикрашає верхню частину центрального ризаліту. На панно зображені алегоричні постаті, що символізують провінції Австро-Угорщини. Буковина на ньому представлена ​​юнаком у козячій шкурі. Нещодавно на фасаді художнього музею з'явився пам'ятник букету троянд, якими, як подейкують, колись підмітали вулиці Чернівців.

Художній музей вражає не менш витонченою красою інтер'єрів, в оформленні яких віртуозно поєднуються скульптура, живопис, ліпнина, вітражі, художній метал. У внутрішньому декоруванні будівлі взяв участь відомий український художник Микола Івасюк. Його пензлю належить картина на міфологічний сюжет, яка й досі прикрашає стелю.

 7. Кафедральний собор Святого Духа є головним православним храмом Чернівців. Перший камінь у його фундамент було закладено у липні 1844 року. Будівництво велося під наглядом крайового інженера А. Марина та віденського архітектора А. Роля, а в 1860 році за проектом Йозефа Главки було перебудовано фасад храму. Через 20 років після початку робіт у липні 1864 р. владика Євген Гакман освятив Кафедральний собор. Проте внутрішні оздоблювальні роботи проводилися до кінця століття. Так, ще у 1892–1896 роках. група художників із Відня розписувала стіни.

Собор вражає своєю величною красою. Він збудований у стилі італійського Ренесансу, причому за основу було взято один із проектів Петербурзького Ісаакіївського Собору, подарований єпископу Є. Гакману під час його паломництва у Трійці-Сергієву Лавру. Домінантою архітектурної композиції собору є монументальний купол заввишки 46 м. Крім нього церкву увінчують ще два бані, а також дві вежі-дзвіниці вгорі по краях фасаду. У березні 2006 року біля храму було встановлено пам'ятник першому митрополиту Буковинської православної митрополії Євгену Гакману.

8. Миколаївська церква. Зі всіх старовинних храмів Чернівців молдавсько-турецького періоду на своєму первісному місці залишилася лише дерев'яна церква Святого Миколая, яка з'явилася у 1607 р. на міській околиці біля «дороги на Гореч». Стиль Миколаївської церкви характеризується як «хатній» тип, властивий Буковині тих часів. За архітектурною композицією – це однорівнева споруда без купола, стіни якої складені з дубових брусів у зруб, а дах покритий дранкою та увінчаний трьома кованими хрестами. Спочатку біля церкви стояла дерев'яна дзвіниця на три дзвони, а в 1868 р. на її місці спорудили дзвіницю, яка збереглася до наших днів.

Міські легенди називають церкву «козацькою». Нібито тут у різні часи молилися великі гетьмани Петро Сагайдачний під час Хотинської війни 1621 р. та Іван Мазепа після Полтавської битви 1709 р., нібито в ній співали старшого сина Богдана Хмельницького.

Новорічна

Новорічне свято святкується у Чернівцях так давно, що обросло місцевими міфами, легендами та забобонами. Одна з легенд - про примару стародавнього бомжа, який з'являється новорічної ночі під ялинкою на Соборній-Радянській площі і наводить жах на неслухняних дітей.

Ця історія кажуть, трапилася у темне чернівецьке середньовіччя. Житель лісової хатинки на місці нинішньої Театральної площі Ганс Нагірняк недостатньо шанобливо привітав із Новим роком гера Василя Шизмайєра - чи то кума, чи то фіна місцевого бургомістра. За це бургомістр приплатив місцевим екстрасенсам, які викликавши з лісу чаклунів, спільними зусиллями прокляли неввічливого Ганса на вічні скитання. З того часу безпритульна гансова примара не дає розслабитися чернівецьким малюкам, змушуючи їх старанно вивчати вітальні слова та віршики.

Підступний бургомістр розплатився з екстрасенсами, відваливши їм "куниць, срібла, воску і добрих коней місцевої породи", сказано у відомій середньовічній грамоті.

Щастя

Чернівецькі уявлення про щастя проявляються у відомій міській легенді. Колись чернівецький міщанин Думитру Бармалеу вирушив у далеку Італію - з маминим рушником і підковою, знятою з дворової шкапи Фрозинки. Все це спорядження, здавалося, передвіщало йому вози небаченого щастя на заробітках. Проте, Думитру обікрали в передмісті Мілана, і він змушений був деякий час бомжувати, ночуючи в Венеції гондолах. Щастя повернуло важку працю на синьйора Піндоса NOKIA (скорочено - Піноккіо). У його саду чернівчанин Думитру за допомогою лопати, кирки та вигуків: "Santo sacramento"!, "Maledetto diavolo"!, "Duti futi cinc (чинч) minuti"! а також - "Мати твою на Панській вулиці"!, викопав скриню із золотом, діамантами, флоринами та цехинами. На самому дні скрині лежали рушник Думитрової мами та підкова шкапи Фрозинки. Так щастя повернулося додому.

Добро

Австрійців у Чернівцях зустріли добром і добром проводили через сто з лишком років, залишивши собі все добро, зведене австрійцями. Добро австрійське залишилося у вигляді чудової європейської архітектури, слова "файно", та парку Шіллера за австрійським театром. У спадок сучасним чернівчанам залишилося також єврейське добро – у вигляді вулиць Шолом-Алейхема, Штейнбарга та Сіді Таль, звички відповідати питанням на запитання та калинівських торгових навичок.

Старі чернівецькі легенди розповідають про те, як у наших краях добро завжди перемагало зло. Так, згідно з легендою, приблизно 150 років тому, міщанин Арсеній Бейцуняк висувався у бургомістри і своєю програмою проголосив творити добро. Програма обіцяла захищати добрих чернівецьких торговців, підприємців та дівчат легкої поведінки від злих митників, податківців та австрійських жовнірів. Арсенію протистояв якийсь Франц Байдікобитко, який обіцяв зробити зло митникам, податківцям та жовнірам. А саме – заборонити їм обкладати митом торговців, підприємців і – найдужче – заборонити відвідувати дівчат легкої поведінки. Незважаючи на фактичну тотожність передвиборчих програм кандидатів, легкі дівчата проголосували все ж таки за доброго Арсенія, і їхні голоси виявилися вирішальними. Свій вибір дівчата пояснили тим, що зла жолнерам не бажають, а вимагають лише обмеження їхнього надмірного рукоприкладства. З того часу ексклюзивне чернівецьке добро впевнено панує у місті.

Заздрість

Чернівецька заздрість завжди виступала як своєрідний двигун історії та місцевого прогресу. Так, у ХІХ столітті, розповідають автохтонні міщани, чернівчанин Петро Дубогриз міцно позаздрив сусідові, який звів хату на піввершка вищу, ніж у нього. У результаті Петро написав листа цісарю, в якому вимагав затвердити для міста певні будівельні норми. Цісар доручив розглянути пропозицію фахівцям, які захопилися, почали долучати до чернівецького будівництва архітекторів-творців світового рівня. Таким чином, маємо те, що маємо - унікальне місто зі з'єднанням усіх відомих європейських архітектурних стилів, місто, яке знавці звуть "маленьким Віднем", а рядові міщани - "маленьким Парижем". Мабуть, паризьке порівняння більше лестить їх марнославство.

Міфологія чернівецької заздрості надзвичайно різноманітна. Легенди розповідають – чернівчани так заздрили будь-якому бургомістру та членам його сімейства, що під час виборів до магістрату завжди голосували проти всіх. Після чого численні куми свати та фіни бургомістра змушені були при невірному освітленні лучиною, довгими зимовими вечорами сидіти у напівхолодних виборчих дільницях, ретельно переписуючи пір'ям передвиборчі бюлетені.

Згідно з іншими легендами, у фундаментах старих чернівецьких будинків ховаються незліченні скарби. Їх ховали туди заможні чернівчани від сусідського пристріту. Сусіди ж наймали екстрасенсів, які звалися тоді чаклунами, щоб енергетично зазомбувати тих, хто насмілився об'їхати їх у майнових питаннях.

Похмілля

Кажуть старі люди, що Турецьку криницю викопали первісні чернівецькі міщани Василь, Аурел та Хаїм, які, прокинувшись вранці після довгого січневого святкування, вирішили боротися з похміллям за допомогою фізичних навантажень. Оскільки похмільний синдром викликав певну безглуздість і нелогічність рухів колодязь, що копають, оточуючі (у яких, втім, теж в голові шуміло) нервово обзивали їх "турками царя небесного". Так у народній пам'яті міста колодязь залишився "турецьким"…

Криниця собі, як криниця, все в ній на місці - на відміну від відомої Пізанської вежі, яку будівельники теж зводили з похмілля, а самих будівельників обзивали не менш круто, про що свідчить назва споруди та кут її нахилу.

У старих Чернівцях похміллям приписували властивості магічні та надприродні. Згідно з давньою чернівецькою легендою, хтось Іонел Понадпрутський, якого пізніше назвуть буковинським Нострадамусом, прокинувшись із важкою головою, ясно і чітко прозрів майбутнє. Там дворогі механізми страшного вигляду пересувалися без коней, а люди в них були набиті як оселедці в бочку. Іонел перехрестився - йому здалося, що це вислизнули з лісу рогаті ТРОЛІ - з того часу машини звуть ТРОЛЕЙбусами. На доказ пророчого бачення Іонела на старому дубі в Цеціно існує зроблений ним давній малюнок чогось схожого на чеський тролейбус 70-х років. Щоправда, злі мови стверджують, що малюнок подряпаний у ті ж 70-ті нетверезими чернівецькими школярами Васею та Басею...

Тетянин день

Чернівецьке святкування дня святої Тетяни має свою автохтонну міфологічну основу. Як розповідає легенда, місцева міщанка Тетяна Гуцул працювала сестрою милосердя у першому чернівецькому шпиталі. У січні, коли хрещенські морози, як водиться, накривали місто з головою, і ожеледиця, яку на Буковині традиційно звуть сракопадом, трвмувала чоловіків, жінок та коней, Тетяні, звичайно, додавали роботи. Добросердечній та благочестивій сестричці було настільки шкода травмованих, що вона постійно плакала. І сталося диво: солона річка Тетяниних сліз витекла на вулиці міста і роз'їла товстий прошарок льоду! З того часу чернівчани святкують Тетянин день як свято перемоги добра та щиросердної жалості над жорстокою стихією місцевих сракопадів.

Масляна

Одного разу, до Масляної, чернівецький житель Дьордій Шмундодер зібрав родину і поїхав до тещі на млинці. Дорога до тещі вела через покинутий млин, куди Дьордій повернув відпочити. У покинутому млині Дьордію з'явився хтось у чорному і сказав: "Приїдеш до тещі - перший млинець не бери, помреш". Приїхавши на місце, поцілувавшись із старіючої, але все ще привабливою мамою дружини, Дьордій сів за стіл, із задоволенням, передчуваючи смачний млинцевий бенкет.

Незважаючи на попередження темних сил, він ухопився саме за перший млинець. Раптом на стіл скочив тещин кіт Муркотелло і вихопив млинці прямо з рота вуйка Дьордія. Тут трапилося непоправне: млинець стали котику грудкою в горлі, і Муркотелло, жалібно нявкнувши, віддав дух.

Потім була поліція, слідство і суд, вирок підступній бабі за спробу отруїти зятя, поділ майна тощо нудні побутові справи.

А пам'ять про героїчний вчинок кота Муркотелло залишилась у народних прислів'ях. "Не всі коту Масляна, млинець"! – кажуть чернівчани. Або: "Перший млинець - грудкою!". І хитро так, загадково, примружуються.

Межі

Розповідають, що за австрійських часів старий чернівецький митник Валеріан Погранеску зупинив вантаж місцевої макової соломки, який через Новоселицю везли до Росії зловмисники Василь Наркиця та Будинок Думкопф. Зазвичай Вася з Домком провозили наркомак зі свого шипинського городу до російського Хотину, де під стінами фортеці вимінювали його на товари першої необхідності китайського виробництва. Далі макова соломка вирушала до Кам'янця-Подільського, а звідти – на Житомир, Київ, Москву та Санкт-Петербург. Пізніше Ленін називав її "опіумом для народу", очевидно, переплутавши запахи маку та ладану.

І того разу буковинська пара везла маковий урожай, але митник Погранеску виявився пильним, і зірвав лижник із візерунками, який прикривав мішки з маком. Василя і Домка заарештували і замкнули в каталажку на площі Австрії (колишня Радянська), а Валеріан отримав почесний цісарський знак. Хоча злі язики говорять, що Валеріан був сусідом Васі та Домки і просто помстився за свій город, безжально витоптаний напередодні васиними свинями.

Рецепти гарного настрою

Чернівці здавна пропонують світові свої ексклюзивні рецепти гарного настрою. Історично це склалося тоді, коли місцевий бургомістр Петро Заратумба видав наказ, у якому, зокрема говорилося: "Всі чернівчани повинні завжди перебувати у гарному настрої та посміхатися один одному. За невиконання наказу - штраф у розмірі вартості одного коня, або двох свиней, або 8 качок. За злісні неодноразові порушення цього наказу - 30 ударів батогом публічно на Центральній площі". Останній вид покарання свідчить у тому, що бургомістром керувало як цілком зрозуміле бажання поповнити міську скарбницю, а й міркування суто принципові. Втім, історикам міста невідомі випадки публічного покарання городян на Центральній площі – рецепт, очевидно, виявився дієвим. Філософ Фрідріх Ніцше, який гостював якось у наших краях, неймовірно захопився ідеєю бургомістра Заратумби. Він навіть написав книгу: "Так сказав Заратумба. Рецепт гарного настрою". Однак у пізніших редакціях підзаголовок про "рецепт" кудись зник, а Заратумба перетворився на Заратустру. Нехай це залишиться на совісті видавців.

Існує, однак, легенда, яка по-іншому пояснює повсякденну доброзичливість та гарний настрій чернівчан. Це пов'язано з кавою. У давні часи напій, що прийшов з таємничого Сходу, в наших краях суворо забороняли. Тому що вважали, що кава відволікає ченців від молитви, а добропорядних громадян провокує непотрібні та небезпечні дискусії про політику. Але чернівчани, які вже скуштували смачний турецький нектар, дуже без кави сумували. І справді - хіба може бути хорошим настрій без чашки міцної коричневої рідини? Тоді чернівчани повстали проти кавової заборони. "Кавовий бунт", єдиний в історії, призвів до багатолюдних майданних протистоянь, де натовп обурених громадян скандував: "Ко-фе! Ко-фе!"... І заборона була скасована. Що виявилося кроком мудрим та далекоглядним – сьогодні чернівчани, які п'ють каву у численних міських кафе, як ніколи далекі від будь-якої політики.

Тому що кава в наші дні – запорука гарного настрою. І сучасні Чернівці асоціюються з легендами та міфами, які народжуються за філіжанкою міцної чорної кави.

Відьми

Історія появи відьом на чернівецькому небосхилі сягає глибин темного середньовіччя. Якось чернівецький міщанин Йоганн Бовдуряк сильно приклався з колегами до самогонку виробництва відомої місцевої професіонки Домни Алкозельцер. Повертаючись додому сильно напідпитку, пан Бовдуряк ще на подвір'ї відчув: у хаті причаїлося щось надприродне й малоприємне. Підозра викликала відсутність біля порога звичної мітли для очищення ганку від снігу. Тільки-но підступив Йоганн до хати, як миттєво отримав мітлою в лоб і знепритомнів. Залишками зору Бовдуряк встиг помітити жіночий силует, що відлітає верхи на мітлі. Наступного дня з'ясувалося, що подібна містика зустріла вдома кожного з колег Йоганна по пляшці. Саме тоді, каже легенда, небо над містом наповнилося відьмами, що літають на мітлах. І таке повторювалося неодноразово. Однак це не зупинило ні споживачів Домкиної самогонки, ні саму її алкофабрику, яка продовжувала працювати чітко, як годинник над ратушею.

Чернівецькі легенди часто оповідають про вибрики місцевих відьом. Ось, наприклад, легенда про міщанку Марго Хоменка, яка жила на самоті, на відшибі, десь у районі нинішньої Каличанки. На її паркані постійно з'являлося слово з трьох літер, яке ніхто ніколи не міг стерти. Хоч як це намагалися зробити місцеві комунальні служби, а слово з'являлося знову і знову, і з містичною впертістю палало червоним неоном. Сусіди злякано шарахались від Маргового паркану, шалено хрестилися на нього, а слово продовжувало своє нечисте буття. Слово це соромно вимовляти й досі, але заради читачів ми порушимо це табу: містично палало на паркані Марго слово з трьох літер. "ВІЙ"! Тоді й з'явилося у Чернівцях стійке словосполучення "ВІЙ МАРГОВИЙ". Згодом шляхом множинних спотворень фольклорного штибу, воно перетворилося на ХРЕН МОРЖОВИЙ, і в такому вигляді дожило до наших днів.

Шкідливі звички

Шкідливі звички були притаманні чернівчанам з давніх-давен. Коли австрійці оволоділи краєм наприкінці 18 століття, їм здалося, що місцеві шкідливі звички набагато шкідливіші за австрійські. Тому наказом генерал-губернатора буковинцям заборонили самогон, сало, мацу, мамалигу та колупатися в носі. Натомість вводилися шнапс, коньяк, кава у порцелянових філіжанках, ментолові цигарки, шампанське та публічні будинки.

Нововведення чернівчанам загалом сподобалися, але навіть засвоївши новітні європейські манси, міщани таємно продовжували зберігати вірність автохтонним народним шкідливим звичкам. Так сформувалася ексклюзивна чернівецька культурна суміш - зазвичай рядовий чернівецький бюргер, ляснувши потай склянку самогону, закусивши його бутербродиком з маци та мамалиги з салом, закурював цигарку і прямував до публічного будинку, де споживав коньяк, шампанське та каву, а потім займався. у носі.

Шкода здоров'ю подвоювалася, але культура вигравала. Як зазвичай.

Шкідливі чернівецькі звички відображені у народних легендах. Одна з них розповідає, як місцевий житель Фотій Прошмурдяк любив у туалеті читати газету "Чернівець цайтунг". Жив він на Роші, тому туалет був дерев'яним і стояв на городі. Дружина Фотія Петруся вважала цю звичку шкідливою – боялася, що коханий ненароком відморозить собі чоловічу гідність. А перспектива недостойного подружнього життя Петрусю не влаштовувала жодним чином. Тому вона всіляко намагалася відвадити чоловіка від читання на очку. Але даремно - Фотій уперто не хотів читати поважний журнал в іншому місці.

Тоді в розпачі Петруся кинулася в магістрат і донесла на чоловіка – мовляв, Фотій винен у державній зраді – використовує для туалетних потреб портрети цісаря, ерцгерцогів та бургомістра, які друкуються у газеті. Фотія заарештували та відправили гноїтися у віденських казематах. А нерозумна жінка Петруся билася в істериці. Тому що, зберігши мужню гідність у штанах, втратила самого чоловіка. А разом з ним і штанів, і гідності.

Брехня з чернівецьким акцентом

У середні віки у Чернівцях брехали у рамках загальної норми. А коли хтось із місцевих надто захоплювався процесом і брехав щось на кшталт: "Бачив, як чорт з рогами, копитами, вкритий мохом і козлиною шерстю грубо ґвалтував русалку в очеретах на березі ставка", то, як правило, йому не вірили. Тому що очерет росте не на березі ставка, а вже у воді, до того ж ґвалтувати ставку жительку неможливо через особливості її, русалкіної, структури. Почувши таке, співрозмовник перебивав оповідача: "Брешеш"!, на що той відповідав автоматично: "Паршиву сучку почешеш"!, і всі досить мирно сміялися.

Австрійці принесли у забуті Богом Чернівці європейську цивілізацію, а разом із нею різновид брехні як мистецтва. Вони вчили, що брехати можна лише коханій жінці та поліції, а іншим треба говорити правду. З появою газети "Чернівець цайтунг", брехня стала літературно опрацьованою і зветься "пропагандою". Так і живемо з того часу.

Про мистецтво справжньої чернівецької брехні оповідають легенди. Кажуть, одного разу місцевий інтелігент Троян Растратій з метою видурити кредит в одному з чернівецьких банків вигадав цілу історію. Начебто його дядько емігрував колись до Америки, там розбагатів, поставляючи на південні плантації зерна чернівецької кукурудзи. Тепер він помер, але залишив заповіт - усі гроші, нерухомість у Флориді та Каліфорнії, землю у Вірджинії, а також двох чорношкірих рабів Базіля та Розіну залишає у спадок племіннику Трояну. Щоправда, лише за однієї умови: племінник повинен володіти великим кукурудзяним полем на Буковині. Троян пропонував банку таку схему: він отримує кредит, купує землю у Шипинцях, висаджує кукурудзу. Потім вступає в права спадкування, і, заволодівши спадщиною дядька, повертає кредит. Як поручителі виступали чорношкірі Базиль і Розіна, які нібито перетнули океан і припливли до Чернівців. Співробітник банку щось запідозрив, потихеньку викликав пожежників, і наказав їм зненацька облити "рабів" зі шланга. Фарба змилася, і замість заокеанських рабів Базиля та Розини, всі побачили місцевих жителів Василя та Фрозіну, які значилися у розшуку за крадіжку сусідських курей. Злочинців на чолі з Растратієм відправили до в'язниці, де піддали "цесарським мукам" про які пізніше пафосно розповів Іван Якович Франко…

Ревнощі

Найромантичніша з міських легенд розповідає про чисте кохання міщан Петра Дубогриза та Будинки Файнмедхен. Вони любили один одного так високе і красиве, що парою милувалося все місто. Але коли вони одружилися, Домівка почала приділяти так багато уваги господарству – городу свиням, курям, качкам, що Петро відчув себе ситим – але покинутим. Нестача уваги з боку стурбованої господині привела до трагічних наслідків. Петро порізав город, порізав свиней, весь свійський птах і навіть собаку Сірко і кота Мурелло. Коли він схаменувся і усвідомив, що накоїв, то зрозумів – скандалу з Домкою, яка ось-ось мала повернутися з берега Прута, де прала його труси і шкарпетки, не переживе. Петро вбив себе, написавши попередньо на стіні житла - "Будино, я тебе люблю, це ВСЕ ДЛЯ ТЕБЕ!"

Любов

Красива чернівецька легенда розповідає про місцеве трагічне кохання юної пари, майже за Шекспіром. Два сімейні клани - Монтюки з Кіцманя та Капуленки з Новоселиці люто ворогували через невирішеність питання: у когось у дворі більше свиней. Молоді школярі Рома Капуленко та Юля Монтюк покохали, однак, один одного до запаморочення. Вони посварилися з батьками та почали жити самостійно, орендувавши для цього кіоск на Калині – вдень торгували, а вночі – жили та любили. Проте, з таким станом речей не могли змиритися ні Монтюкі, ні Капуленки. Вони підкупили каліновських контролерів, і ті почали гнати молодих із кіоску, аргументуючи це тим, що діти мають ходити до школи. На знак протесту Рома та Юля підпалили себе разом із злощасною торговою точкою. Ця подія призвела до низки стихійних мітингів проти продажності контролерів та корупції взагалі, які, однак, швидко захлинулися. Як і всі революції у наших краях. Пам'ятник закоханим мали встановити в центрі міста, проте натомість встановили пам'ятник Францу-Йозефу. Імператора поважали, тепер закохані чекають на свою чергу.

Мистецтво та спорт

Поєднання спорту з мистецтвом у Чернівцях відоме з давніх-давен. Кажуть, це почалося ще в середні віки, коли одного ранку чернівчанин Октавіан Загрубелло, посварившись із дружиною, жбурнув у неї молотком, одночасно співаючи "Ой, на горі два дубки". Жінка ухилилася, а молоток долетів від Садагури до Чагора. З того часу у Чернівцях повелося – десь спорт, там і мистецтво. Бо грають у футбол і співають (і те, й те – за гроші) в одному місці – на стадіоні "Буковина".

Сусіди

Коли наприкінці 18 століття австрійці прийшли на Буковину, то були вражені саме толерантністю та добросусідством місцевих жителів. Не лише змішанням народів - даків, волохів, русинів, євреїв, татар, вірмен, які мирно співіснували і завжди знаходили спільну мову. Але й тим, що жабу в сусідський суп у Чернівцях кидали приблизно у 10 разів рідше ніж у Тюрінгії, Саксонії та інших Баваріях. З того часу багато що змінилося, і сьогодні сусіди для чернівчанина – не найприємніша частина людства. Проте, вікова школа мирного співіснування даремно не минула - якщо курка Петра потрапила на городі в Івана, Іван не кричатиме. Навіть похвалить Петрову курку за вправність. Через кілька днів Петрова курка дивним чином віддасть кінці, і все закінчиться на взаємне задоволення.

Розповідають, що чернівецькі євреї почали масово виїжджати, коли містом пішли чутки, про те, що сусіди готують погроми, тільки-но закінчиться радянська влада. Коли євреям казали, що радянська влада не закінчиться ніколи, вони відповідали, що це друга причина їхнього від'їзду. Загалом у Чернівцях єврейські погроми – це міф, який ніколи не ставав реальністю. Як і будь-які інші міжнаціональні розбирання.

Колись у старих чернівецьких двориках сусіди святкували разом дні народження, весілля, хрестини та обрізання. Всі знали все про всіх і жили однією родиною. Сьогодні це виглядає як міф, але це суцільна правда, на відміну від міфічних погромів.